Ти пам’ятаєш, як мене поцілував,
Як закружляли промені світанку…
Нажаль, коли кохаєш, то не в силах зупинити час
І день новий життя охоплює паланком.

Коли ти обіймав мене очима
І брав руками не вино, а мою душу
Тамуючи бажання, ненавидячи розлуку
Шкода, що не лише для тебе посміхатись мушу.

Я всю себе віддам в твої долоні
Без краплі сумніву, без розпачу й образи
Немов голубка – не в неволі, а в твоїм полоні,
Коли ти поруч – крила щастя розпущу одразу.

Ти пристрастю чаруючі зіниці
Не закривай, дивись лише на мене.
Переплітаючи любові таємниці,
Будь ангелом моїм, святим і незбагненним.

Рожеві мрії, мрії, сподівання,
Намисто спогадів, вітри весни.
Чекання, подив, радість, сміх, кохання.
Цікаво, відчуває кожен це, чи ми?

Якщо спитати в моря, звідки взяти ніжність,
Жагу – у сонця, в вітру – справжні почуття,
Чого ж залишиться прохати в неба? Щастя...
Ну а для чого ж нам тоді дароване життя!

Незрозумілого ландшафти неозорі,
Любові пелюстки, мереживо думок.
І наша доля, закодована у зорях.
Яким буде наступний „перший крок”?

Невже так складно було б просто жити, як метелик,
Щоранку цілувати сонце і тебе..
В тенетах розкоші сховати сумніви, страхи і подив.
Втекти від сьогодення, а воно нехай таким й буде.

Як хочеться обняти неосяжне,
Побачити, відчути небуття.
Ти скажеш - мрія ненажарт відважна.
А це не мрія - це моє життя.

Я закрию заплакані очі,
Я не хочу цього, бо боюсь своїх мрій
Павутиння жаги заплітають думки проти ночі
Я питаю у долі: «Ти мій чи не мій ?»

Я твоїми руками світанки малюю
Я твоїми очима дивлюся на світ
Я живу лиш відбитками часу, в яких тебе чую.
Ти моя таємниця, нестримних фантазій політ.

Не зруйнуй те, що я відчуваю
Не ламай моїх янгольських крил
Я кохаю! Кохаю! Кохаю!
І благаю взаємності дай мені сил.

Відтепер не ховатиму очі,
Притули мене, поцілунку вогнем обігрій.
Зрозумівши, що я цього хочу,
Сподіваюсь назавжди залишишся мій.

А почуття стирають сумніви…
Пробач мені мої думки
Життя кольорами отруєне
Нам не замінять балачки.

Я збожеволіла від тебе,
Замкнувши очі від спокуси
Збреши, що ти мене кохаєш
І я, знесилена, тобі скорюся.

І ти хотів цього чи не хотів,
А все ж злапав мене, одначе
Збреши, що ти мене кохаєш
І я не пожалкую, не заплачу.

Я заблокую роздуми PIN-кодом
Від хакерів-мисливців на чужі серця
Збреши ще раз, що ти мене кохаєш
І більше не спитаю, присягаюся.

Ти знаєш, кажуть, Ангели не сплять...
Не закривають змучені повіки
Не відвертають від землі обличчь
Лиш тишком витирають сльози-ріки...

Блукаючи-шукаючи в пітьмі
В тенетах сумнівів, неспокою і чварів
Вони радіють, що самі - німі
Адже в війні розчарувань не загаси'ть пожарів.

Ти знаєш, кажуть, Ангели не сплять...
Не можуть витримати болю,
Коли закохані серця
На відстані - розділені журбою...

Можливо, Ангели не сплять тому,
Що важко довіряти долі
Хештегом-пошуком "Чому ж? Чому?"
Вони проводять ніч у пошуках паролю.

І лиш коли з'явились почуття,
Які сильніші за людські незгоди
Кохаючи до не'стяму життя,
Ці двоє здатні врятувать народи!

Мільйони душ доВІРОЮ наповнити
І сотні тіл від ворога спасти
За обрієм собою ризикуючи,
Щоб щиру правду людям донести!

Нарешті можуть Ангели перепочити
Дрімаючи, побачити ввісні земну любов
І в ритмі ваших двох сердець прожити,
Довіривши весь світ під Ваш покров.

І потекло життя рікою по обличчі
І капали на скули почуття...
Спини мене в агонії незвичній
І поведи у інше небуття...

Не витирай об моє серце ноги
Не розбивай душі кришталь
Бо навіть якщо склеїти зумієш -
Вином сочитиметься біль почутого і жаль.

По венах кров тече ледь-ледь поволі,
мов отрута
І пульс зникає, коли топчуть почуття
Секундам розпачу так легко знищити
Годин мільйони, щастя дні, роки буття...

Руками сильними тримаючи, не чуєш
як тремтять мої долоні
Від полум'я образ собою як не загорнеш - згорю
І краще би "несказане лишилось несказанним"
Бо я і так тебе донестяму ЛЮБЛЮ!

Мені деколи буває так сумно,
Я сама від себе далека.
Назбиралось думок, як галуззя...
Я лелека? Та ні, не лелека!

Так шкода, що не птах я, так шкода –
Полетіти би зараз під хмари...
Але з іншого боку - це добре,
Бо в птахів не буває пари.

І немає у них любові,
Не зігріті вони ночами.
І не мріють вони, не плачуть
Не говорять людськими словами.

Так образливо й боляче чути,
Як дві рідні в цім світі людини
Забувають про все і руйнують
Те, чим марили іншої днини.

Я сховаю обличчя в долонях.
Я не плачу – це дощ на щоках.
Не хотіла б я бути лелекою в небі,
Краще - пташкою в твоїх руках...

І летять журавлі, закриваючи очі, в безодню.
Не вернуться вони.
Чи вернуться в обличчі інакших людей...
Їх ніхто не зупинить, чи може, впізнає сьогодні
Дивний погляд –
Ще повний вчорашніх ідей.

Треба було повірити. Ні, запитати, посміхнутись,
Сказати щось, хай і пусте.
Але вже надто пізно, бо зламані долею крила,
Й смутку віхола їх в темну прірву несе.

Хто ж покараний буде за зламані долею лиця?
Той, хто їх зруйнував,
Чи залишив порожнім гніздо?
Чи, можливо, Архангел на небі найдужче озлиться
На людей, яким більше за інших в житті повезло.

Бо вони не зробили того, що могли би зробити,
Не подали руки у хвилину важку
Їх не мучить ні совість, ні жаль,
Бо на щастя, не спіткалося лихо на їхнім шляху.

І летять журавлі, закриваючи очі, в безодню.
Не вернуться вони.
Чи вернуться в обличчі інакших людей...
Їх ніхто не зупинить, чи може, впізнає сьогодні
Дивний погляд –
Ще повний вчорашніх ідей...

Що може бути вище неба?
Розумієш, вище?
Якесь нечуване донині відчуття.
В хвилини радості, жаги і насолоди
Чи не туди спрямуєш ти своє життя?

Навіщо незбагненно-дивний розум
Спроектував такий незрозумілий світ?
Так, однозначно – він філософ! Як філософ?
Напівпорожній келих сумніву в руці,
немов магніт.

Якщо мислитель він, чому не мислить,
Яка неперекірлива жага життя блукає
В сутінках знедоленого міста,
Як крихітна душа вхопилась за стебло,
аби не впасти в небуття?

Якщо простолюдим – чи було б не простіше
Приспати зло, хвороби і нещастя,
Всі сльози закувати в таємницю,
Відгородити людство від напасти?

Як складно в павутинні розгледіти
Людської долі справжній колорит.
Комусь судилося у розкоші прожити,
А хтось не може зрозуміти цей холодний світ.

Десь закриваються щовечора повіки зі сльозами:
Й сьогодні не збулося те, що бачили у снах.
Вони ніколи не промовлять слова „мама”.
Й закарбувалися краплини горя на мокрих
не від молока, а від біди вустах.

І поки весь „бомонд” пліткує
про несправедливість долі,
Обсмоктуючи зламані життя,
Вони стоять на роздоріжжі, мов на полі,
З любов’ю, правдою і вірою в серцях.

Відкрийте душі, ті, хто має все, що хоче,
Кому дароване всіх кольорів буття.
Й не допускайте, щоби плакали маленькі,
хоч й чужі вам очі –
Ми ж можемо подарувати їм нове життя...

Ще пам’ятаю, як була маленька,
Співав дідусь мені пісень частенько.
Приносив влітку лісову малину,
А восени - червоную калину.

Роки, мов темп годинника, летіли
Я виросла, а він таким ж лишивсь
Лиш скроні злегка посивіли
Та серце пощирішало ще більш.

Багато скрутного часу минуло
Летіли журавлі і повертались знов
Бабуся ж з дідусем, неначе не старіли
І віддавали нам свою любов.

Лились дощі, чи землю снігом замітало,
Світило сонце, чи вітри зривали все
Ми знали, що коли в село приїдем,
Дідусь води з криниці принесе.

І розпитає тихо, як наука,
Що робимо і як живеться нам,
Розвіє смуток, радості - зрадіє.
І вірили ми всім його словам.

Буття неслось, мов на вітрилах казки.
В одну ж єдину мить змінилась доля вся
Так, за хвилину, Бог позбавив ласки
І зупинилося в осінній день життя.

Помер дідусь і залишив дітей, дружину, внуків
Пішов з життя і обірвалась назавжди струна
О Боже, щиро ми тобі молились,
Та рідної людини коло нас нема.

Далеко в душу сірий біль забрався
І сльози душать серце – божевільний крик.
І ти не віриш в це, та виходу немає
І почуттів оплачений тариф.

Яскраве сонце витирає сльози
Дощу немає; виплакали люди дощ.
Перед очима темно-темно. Осінь…
І ти не знаєш, що робити, що ж?

Стомився видно по землі дідусь ходити
І ліг собі на вічність одпочить,
І біля нього позбирались діти,
А він собі, в задуманні, мовчить.

Життя триває. Треба далі жити.
Та серця вже частиночки нема.
Щовечора будемо ми тужити,
А замість осені – завжди буде зима

Ми обіцяємо любити, пам’ятати
Та смутком оповитий буде дім.
Дідусь завжди буде перед очима
Веселим і привітним – молодим.

Як дивно, коли на дворі сіро-синя осінь ...
А я не бачу її, не живу нею,
чи може просто ніколи не дивилась на її волосся...
Лише відчула на собі її очі,
той дивний розгублений погляд,
від якого згорає листя і холоне в струмках вода,
як і кров у декого...
У кого? Це ви знаєте, а мені байдуже...
Невже потрібно щодня підживлювати себе
безглуздими новинами та плітками? Потрібно?
А осені – байдуже.
Я не знаю яка вона: руда, розпущена й худорлява,
чи підстаркувата, з окулярами, сплетеними павуками
замість пастки для наївних жертв...
Але чи вам не байдуже? Ні?
То чому ж було байдуже раніше, до того, як..?
Запитання здається безглуздим, правда ж?
А осені так не здається.
Вона не була б такою брудно-золотою,
якби наші думки омили її, до того, як...

Нам лишається просто жити
В сніговій завірюсі днів
Відчувати сніжинки, любити
Так, щоб лід почуття розігрів.

Через віхолу снігу не зможу
Розтулити замерзлих зіниць
Зачиню почуття в огорожу
Від байдужих нечуючих лиць.

Ланцюгом із колючих сніжинок
Відмежую себе від незвиклих думок
Із сльозинок-квіток,
Що лилися від радості й горя
Я сьогодні сплету новорічний вінок.

Талантами багата Україна!
Це кожен знає, та не кожному дано
Красу, що променями йде від серця, сотворити
А ти її на полотні намалював давно.

Для когось головні в житті любов, надія
Для тебе ж – Віра, замінила всі земні чуття
Натхненням стала, музою твоєю
Відколи поєднали ви серця.

Шукаючи мотиви для нових шедеврів,
Перегортаєш сторінки буття
Просіюєш думки крізь призму часу,
Карпатський край оспівуючи без кінця.

Дитинства очі сумом пробирають
Здається, ніби знову босоніж підеш по росі...
Та час стирає спогад, в життя свої проекти
Тепер плаї-доріжки заасфальтовані усі.

Нове століття, що поробиш, тату
Затьмарює свідомість, мов квітневий сніг.
Вже поросла серпанком стара дідівська хата,
А серце й далі рветься переступить її обвалений поріг.

Втамує спрагу спека полуднева
І років п’ятдесят, неначе п’ятдесят твоїх картин:
Дитинство, молодість, дружина, діти,
Онуки й правнуки не загорами! -
Пора новим картинам готувати рами!

Ти не сумуй, що вже частину літ прожито,
Попереду чекає віхола нових ідей.
З прадавньої криниці, легендами повитої,
Ти почерпни водиці і пригости людей.

Твори на славу Трускавця і України
Хай барви пломеніють без кінця!
Я вдячна Богові, що твій талант успадкувала
І гордо кажу: Я донька митця!

Так важко осягнути неосяжне,
Політ фантазії та недосказаних думок.
Мереживом метеликів кружляючих,
Він здійснює, призначений Всевишнім, крок.

Серцебиття прискорюють бажання –
Лише на сон не залишилось більше сил.
Людина може мрії втілити в реальність -
Якщо позичить Ангелових крил.

Перед його талантом низько прихиляюсь,
Дивуюсь міцності його долонь.
А далі – далечінь ідей виріє
Коло його талановитих скронь.

Філософ, скульптор, живописець !
Як об’єднати ці слова в одне ?
На Україні кажуть це «мистецтво»,
По Польськи ж це « Сіута Ян » буде !

Розлуку важко описати
Словами почуття не передаш
Не намалюєш вічності фарбами
Лиш біль втамуєш, прочитавши «Отче Наш»

Кілометри відстані не обдурити
Не побачити крізь марево ночей тебе
Пульс годинника, неначе зачарований
По душі секундами шкребе

Руки-ластівки, мчіться до нього,
Обніміть його крізь туман
Передайте, вітри, мою ласку,
Пристрасть, ніжності наш океан

Я дивлюся на нашу дитинку,
Виокремлюю риси твої
Ти залишив маленьку частинку
Символ вірності нашій сім’ї

Пригорни мене міцно до себе
Крізь простори, сніги й холоди
Я відчую тепло твого тіла
Й більше прошу нікуди не йди.